Джей Рейнер ніколи не був критиком, який лестить рестораторам. Його стиль — це суміш іронії, гострого гумору та глибокого розуміння культури їжі. Журнал New Yorker назвав його рецензії «зухвалими та різкими», а Radio Times описав їх як «диспептичну противагу солодкавим кулінарним текстам». Далі на londonski.
Ранні роки та журналістський шлях Джея Рейнера
Джей Рейнер народився 14 вересня 1966 року у Лондоні. На вибір майбутньої професії його надихнула колонка «Dermot Purgavie’s America» у газеті Daily Mail. Атмосфера у родині також мала відчутний вплив — за обіднім столом хлопець з дитинства спілкувався з відомими журналістами, що лише зміцнило його бажання писати. Хоча у результаті він обрав для навчання політологію в Університеті Лідса, вирішальним чинником стала можливість працювати у студентській газеті.
Після випуску у 1988 році Джей Рейнер отримав роботу дослідника в Observer, недільному журналі, що належав The Guardian. Його перші публікації охоплювали інтерв’ю з такими зірками, як Семмі Девіс-молодший, що навіть потрапило на першу шпальту культурного розділу. У наступні роки чоловік працював як фрилансер для різних видань, серед яких Independent та Night and Day у межах Mail on Sunday, а також був колумністом про сексуальність у журналі Cosmopolitan.
Справжнім поворотним моментом стала весна 1999 року. Дізнавшись про звільнення посади ресторанного критика, Джей Рейнер без вагань запропонував себе й був призначений на цю роль. Його стиль рецензій швидко привернув увагу: у 2014 році The New Yorker схарактеризував його тексти як «іноді запальні, часто різкі, але завжди зухвалі», а Radio Times у 2016 році відзначив його як «диспептичну противагу медовій ніжності кулінарних колонок Найджела Слейтера».
Окрім журналістської кар’єри, Джей Рейнер заявив про себе і як автор низки резонансних книг. У 2008 році він представив працю «The Man Who Ate the World», у якій описав свій рік подорожей ресторанами у Лондоні, Лас-Вегасі, Нью-Йорку, Парижі, Токіо тощо. «A Greedy Man In a Hungry World» (2014) порушувала питання продовольчої стійкості та майбутнього харчування в умовах зростального населення. «The Ten (Food) Commandments» (2016) перетворила його гастрономічні принципи на своєрідний моральний кодекс для читачів. А у «My Last Supper» (2019) він використав уявне питання про «останню вечерю», щоб розкрити особисті кулінарні спогади й водночас дослідити культурну символіку їжі.
Пандемія COVID-19 стала особливим викликом для Джея Рейнера. Коли більшість ресторанів закрилися, він вирішив не писати критичних оглядів, якщо не зможе залишатися здебільшого позитивним. Проте вже наступного року чоловік повернувся до справи, не оминувши гостро висловитися щодо завищених цін у попап-ресторані Polo Lounge у лондонському готелі Dorchester. Наприкінці 2024 року він заявив, що залишає Observer та переходить до Financial Times. Своє рішення ресторанний критик пояснив запланованим продажем Observer компанії Tortoise Media, проблемами з антисемітизмом серед деяких співробітників The Guardian, а також критичним ставленням до сучасної редакційної політики газети.
Визнання та значення кулінарної критики Джея Рейнера
Кар’єра Джея Рейнера охоплює понад три десятиліття та поєднує у собі літературну майстерність, гострий аналітичний розум та непохитну незалежність у судженнях. З 1999 до 2025 року він був ресторанним критиком Observer, де створив власний стиль рецензій — дотепний, іноді жорсткий, але інтелектуально насичений. Не менш вагомим є його внесок у телебачення: він був суддею у багатьох сезонах MasterChef, членом журі програми Eating With The Enemy на BBC2 та постійним експертом і харчування у шоу The One Show. У 2018 році він здобув перемогу в Fortnum and Mason Food and Drink Awards як «Restaurant Writer of the Year», а у 2023 і 2025 роках був визнаний «Critic Of The Year» на UK Press Awards.
